Львовская фотогалерея Дзыга

Дзизі” як міфу, здається, давно вже не десять років, що вона їх наразі святкує. Міф цей розрісся до таких розмірів та потуги, що, либонь, годі його окреслити та достеменно простудіювати, але...

Але міф цей далеко не безпідставний, ба, навіть цілком реальний, зрештою, цілком доступний і неймовірно принадний та втішний львівському ego. Бо саме „Дзиґа” ідентифікує Львів, а не Львів „Дзиґу”.

„Легенда хоча б якось ангажованої публіки про львівське мистецьке об’єднання “Дзиґа” живе і в Харкові, і в Одесі, і в Дніпропетровську, а тим паче у Києві, - розмірковує відомий журналіст та кінокритик Юрій Макаров. - А легенда така: от є такий осередок, який більш ніж кафе, ніж галерея, ніж клуб, ніж продюсерський центр... Це місце, де можна реалізуватися, що, власне, і відбувається”.

Послуговуючись модним „індикатором” „формат - не формат”, „Дзиґу” ідентифікують як „інший формат”, - інший, бо ні на що не подібний та оригінальний. Адже „Дзиґа” бунтує проти масовості та конформізму, проти маргінальної шароварщини, стереотипів та пасиву, пересічності, байдужості та „совковості”.
Одна з її заповідей – креатив. Йдеться про творчу активність насамперед Духу, що за певних умов матеріалізується під брендом „Дзиґи”, а потім, стаючи самодостатнім, відокремлюється від неї. „Але „Дзиґа” - це не кузня кадрів, - зауважує Маркіян Іващишин, директор і засновник мистецького об’єднання.